«Я маю тобі покаятися», говорить мені мама десь всередині нашої розмови, і я питаю, чи можу увімкнути диктофон. Вона не заперечує, моя мама зазвичай ні чому не заперечує і підтримує усе, що я роблю. Ми лежимо біля басейну в 40-градусну спеку і говоримо про життя.
Моя мама родом з Луганської області, приїхала у Полтаву і вивчилася на вчительку російської мови та літератури, працювала в області, вийшла заміж і з того часу живе тут. У нашому дому було кілька поличок забитих російськомовною літературою, методичками, які ми у 2022 році вивезли на макулатуру, а гроші перерахували на благодійний фонд. Мама не протестувала.
Мама дивиться «Відвал ніг» і любить Вову Дантеса. Мама колись перша з нас усіх прочитала «Гаррі Поттера», а зараз читає усе, що ми тягнемо в книгарень в дім.
Мама має рідного брата в росії і двох племінників. Мама не говорить з ними від початку вторгнення.
Мама була російськомовною більшу частину життя, любила свої студентські роки в радянському союзі і не знала про злочини радянського режиму.
Моя мама говорить зі мною біля басейна про життя. Сподіваюся, вам буде цікава ця розмова.
Мама: Ваня поступив у воєнне училище в Саратові, і вони приїздили до нас в гості з однокурсниками, я була в 9 класі. І я подумала: «Якшо я вийду заміж за воєнного, і ми кудись з ним переїдем, а я українську викладаю, мабуть треба переходить на російську». Ну ти чуєш?
Я: Тобто ти збиралась поступати на українську філологію?
Мама: Да, да, і я перейшла потім на російську олімпіаду. І по російській у мене все добре пішло, і вступила я на російське відділення в Полтаву. Тут мало було російськомовних, а я вся така руськая приїхала.
Я: А зараз же навпаки, дивись, Полтава, всі кажуть, шо ватне місто, всі російською говорять. Тобто ти приїхала в Полтаву в 70-х, місто було україномовне, а в 90-х уже місто російськомовне.
Мама: Я закінчила в 77-78 році десь. Я поїхала працювати в сільську школу, там російська ділилася (на підгрупи – авт.) як англійська, як французька. Руську вивчали з усієї сили. І я оце думаю, і чого я оце таке рішення прийняла, картаю себе за це.
Я: Ну знаєш, я от колись Сяргею кажу, шо зараз скину тобі пост мій про село. Почала шукати його в Інстаграмі і бачу, шо він написаний російською. Це той, шо я писала про Маньку в селі. А сама собі думаю:
«Блять, шо у мене в голові було в 2019 році, шо пост про українське село я написала російською. Це ж якийсь мисленнєвий процес був, я ж писала і українською, і російською, тобто я вибрала написать російською. Пачіму?»
Незрозуміло.
І кажу йому, шо думаю оце поперекладати усі свої старі тексти українською, важливі. А Сяргей каже:
«Ні, не перекладай, бо так ти зрадиш себе сьогоднішню, ти не бачитимеш того прогресу, який ти зробила, порівнюючи себе у 2019 і зараз. Ти знеціниш увесь той шлях, який ти пройшла».
І я за цю думку тримаюся. Так, ми були отакі, русифіковані. Але те, шо ми зараз робимо семимильними кроками. І навіть мій друг Метью з США мене питав про це, і я йому кажу, шо в мене мама викладачка російської мови. Йому так цікаво, як ти себе в українському контексті почуваєш. А я кажу, що ти перевіряла у мене українською твори в школі без проблем, і коли почала працювати в садочку дитячому, то не казала «ой, я не буду учить етат ваш укрАинский», а проводила усі заняття українською.
Мама: Так я всі дитячі свята проводила, бо моя напарниця не говорила українською. Але це уже через багато років. А коли я ще в селі працювала, мабуть 2 роки пройшло, і в серпні була традиційна конференція вчителів, ми в Зіньків приїжджали, для нас це свято було. І я приїжджаю на цю нараду, а мені один говорить «о, ти вже по-нашому говориш».
Ну шо цікаво, українською я говорила нормально. Але оце, наприклад, я батьківські збори починала, говорю-говорю українською, але тільки десь пішов збій по сценарію, якась експресія, я починаю хвилюватися, і переключалася на російську. Я навіть цього не помічала. А зараз я ось помічаю, шо коли наприклад з собакою говорю, з кішками, бац, шось по-російськи їм сказала, тут же перекладаю їм українською.
Я: Ну це правда, я за собою це теж помічаю, я ж говорю українською, ну або суржиком. Але коли я рахую шось вголос, наприклад якісь рядки в табличці Ексель, я рахую їх російською, і я на цьому себе ловлю, і зусиллям волі починаю перевчати. Це єдине в чому я ще себе ловлю, де я несвідомо переходжу на російську. Я вже не думаю російською. Я вже не переходжу на російську, коли до мене говорять російською. Бо раніше це було автоматично, я віддзеркалювала, якою мовою людина до мене говорила, на ту я і переходила.
Мама: Але ж це було правилом гарного тону говорити з людиною тією мовою, якою вона до тебе говорить.
Я: А чого людина до тебе не говорить тією мовою, якою ти до неї говориш?
Мама: Ну отож, хто зна. А я рахую уже українською. Бо я як з собакою гуляю, то рахую час, наприклад двічі до 120 — це в одній руці я тримаю повідок, і так само потім в іншій.
Я: А в тебе нема годинника?
Мама: Та є в мене годинник, але це ж треба через кожні 5 хвилин доставати мобілку, а то я собі рахую і я вже знаю. Хронометр у мене такий. То я вже кажу «одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять».
Я: Ну у мене із чисто російськомовних залишився лише тренер по танцям, але я на ньому натренувалася не переходити на російську, бо мені дуже важко було, коли він говорить російською, а мені не віддзеркалювати. По-перше, вся ж термінологія, якою нас вчили, російською. По-друге, я ж сама раніше проводила заняття танцювальні російською. Тому я докладала зусиль. А зараз уже нормально, і навіть він (тренер) іноді переходить зі мною на українську окремими фразами.
А зараз я ще почала ходити в Києві в студію танцювальну, і там тренер українською говорить, і так класно. Не так, як раніше, ти приходиш на майстер-клас, і всі проводять російською, один тільки Ярослав Кайнар українською проводив, і воно відчувалося як шось вау. А зараз це не відчуваєтся як вау, а як норма.
Мама: Так а я ось дивилася «Відвал ніг», Марк Куцевалов, одесит, і він українською говорить. І брали вони інтерв’ю у чоловіка, який інклюзивний пляж зробив. І говорить цей чоловік: «Я говорю то українською, то російською, ви
мене вибачте». А вони йому кажуть, шо говори, як тобі краще. І він переходить на російську, а я розумію, шо це я отак само, коли в мене екстремальна ситуація. А ось дивись Дантес, українською як говорить. Я дивилась з ним «Я люблю Україну», наскільки він розумний, толерантний, вихований.
Мама: Ми колись стояли чекали в черзі, і жінка увімкнула шось на телефоні російською, а мене аж тіліпає. Тато в нас теж інколи включає шось російською, а я йому кажу: «Зроби так, шоб я його не чула, бо мені тошнить від російської».
Я: І от скажи, нашо батько це робить, чого він слухає російське, шо він хоче там почути.
Мама: Ну він каже, шо вони там і українською, і російською. Але я навіть там, де оце коти…
Я: Які коти?
Мама: Ну про котиків в Ютубі дивлюся, і є з озвучкою. То там де російська озвучка, я не можу це чути. Я єдине прослухала російською, це як вибирати часник. Але там дядько якось так говорив, мені не противно було.
Я: Ага, я чистила телефон і побачила відео, де ми знімали ролик, і говорим за кадром російською, і я чую себе і в мене аж рвотний рефлекст, і думаю: «Я не хочу це більше чути, видаляю це відео нафіг». Фу, звучить, наче ти гівно в роті держиш.
Мама: А особливо, як починають говорити оцією редукованою російською, мене аж верне.
Я: І от теж скажи, це ж ми навіть не були в окупації, ні фільтрацію не проходили, це просто ми живем в умовно безпечному місті. А прикинь, як людям, які були в полоні. Ось наприклад Гліб Стрижко, може ти знаєш про нього, він сам з Полтави, ветеран.
Мама: Ага, бачила з ним інтерв’ю.
Я: І от він каже, шо для нього російська мова – це небезпека, бо він її чув в полоні, включали пісні всякі російські, і коли лежиш прикутий до ліжка, нічого не бачиш, вони можуть шо завгодно з тобою зробить. І зараз, коли він чує російську, все зжимається. І я його розумію. Уяви, це ж як асоціація спрацьовує. А людям не доходить, і як не знаю, що треба зробить, щоб дійшло. Не можна казати, шо всіх треба в окупацію, не хочеться людям такого бажати, та я і не впевнена, шо це поправить їх.
Мама: Не поправить, я ось бачила уривок відео, де якась бабка каже, шо «я люблю расійскіє пєсні», а потім кажуть, шо вона із Хмельницької області.
Я: Ну того шо росія спеціально заселяла русню. А чого у Львові російськомовних багато? Це ж стандартна практика, як вони робили в Криму, як вони робили в Донецькій і Луганській областях. Ось у мене дівчинка є на навчанні, то в неї дідусь і бабуся жили на Сході України і не говорили російською, це україномовний регіон був.
Мама: Я читала якусь із книжок про оці російські завоювання, як вони тільки шось завоюють – і туди росіян, і туди росіян, і переселяють. Крим заселили. Я про киримли взагалі не можу читати, отам Тетяна купляла книгу «Інжир», і там деякі історії, просто жах. І це, ти ж розумієш, не 30-ті роки, думаєш, наче далеченько. А це ось 1964 рік (мова іде про 1944 рік, переплутала – авт.), вони отаке робили, виселяли пачками.
Я: А уяви, пішли кримські татари воювати проти фашистів в Червоній армії, вертаються додому, а їй родичів вивезли в Узбекистан. Він вернувся героєм, а його вигнали з його дому.
Висновків не робитиму. Сподіваюся, ти, любий читачу, їх зробив сам.
Редакція не несе відповідальності за блогерські тексти. Усі цитати та мова збережені дослівно.
Залишити відповідь